Собор Святого Юра височіє над Львовом, як білий костел Сакре-Кер (Sacre Coeur) на Монмартрі над французькою столицею. Монмартр наприкінці ХІХ ст. перетворився на пристановище митців, а згодом став одним із найвідоміших туристичних об'єктів Європи. Святоюрська гора мала теж шанс стати осередком львівських митців, і не лише тому, що тут був свій Сакре-Кер – монастир Найсвятішого Серця Господнього черниць-серціянок. Ще у 1889 р. художник Ян Стика збудував на горі свою віллу-майстерню, прикрашену гербовим знаком малярського цеху. Пізніше в ній поселився Олекса Новаківський й завдяки меценатству митрополита Андрея Шептицького створив тут свою мистецьку школу. Жили на Святоюрській горі Олена Кульчицька, Ян Генрик Розен, Леопольд Левицький. На відтинку якихось сто метрів діють три художньо-меморіальні музеї! Не знаю, чи десь ще у світі є така концентрація художніх музеїв?
Не кажу вже про архітекторів. Власні будинки збудували собі на Святоюрській горі архітектори Юліан Захаревич та Вінцент Равський. Поруч – Політехніка зі своїм архітектурним факультетом, Палац мистецтв Омеляна і Тетяни Антоновичів, Відділ мистецтв бібліотеки НАН України ім. В. Стефаника... І сучасні митці мають тут також свої творчі майстерні. Щоб стати туристичним осередком, "Львівському Монмартру" бракує лише доброї промоції, кількох приватних мистецьких галерей, креативних кав'ярень… А що найголовніше – більшої уваги до цього місця самих митців, а також істориків та літераторів, здатних прив'язати до цієї околиці реальні факти, вигадані легенди й творити віртуальну і реальну аури цих неповторних вуличок над найстарішим міським парком Центрально-Східної Європи.
Навпроти, на розі вулиць Листопадового Чину, 11 та Олекси Новаківського, привертає увагу мальовничий будинок із червоної цегли під кольоровою дахівкою. Його збудовано у 1889 р. будівничим Іваном Левинським за проектом Юліана Захаревича для вілли художника Яна Стики, одного з творців "Рацлавицької панорами". Основою композиції наріжного будинку була майстерня митця з великим вікном. Фасад будинку декорований орнаментами з цегли та керамічних кахлів. Над входом – картуш із трьома щитами – гербовий знак цеху малярів.
Будинок придбав у 1911 р. Андрей Шептицький, плануючи створити тут музей. 1913 року митрополит передав будівлю українському митцеві Олексі Новаківському (1872-1935 рр.), який жив тут до самої смерті. У 1923-1933 рр. у будинку діяла Мистецька школа О. Новаківського. Біля входу – меморіальна дошка О. Новаківського (скульптор Емануїл Мисько, 1972 р.), а в наріжній ніші у 2010 р. встановлено скульптуру Божої Матері авторства Романа Петрука.
Вулицю Новаківського, тоді вона була названа на честь Флоріана Земялковського (1817-1900 рр.) – першого президента міста Львова у 1871-1873 рр., проклали наприкінці ХІХ ст.
Найпримітнішою будівлею на вулиці є чотириповерхова неокласистична кам'яниця під № 8, споруджена у 1912-1914 рр. за проектом архітектора, професора Львівської політехніки Івана Багенського (1883-1967 рр.), який працював тоді у бюро Войцеха Дембінського. Фасад будинку з потужними пілястрами завершено на осі масивним фронтоном. Збереглася розкішна сходова клітка будинку. Цю кам'яницю називали "графським домом", бо була вона оточена реальностями графинь Марії Дідушицької, Марії Євгенії Лось, Марії Бадені та дідича Гримайлова графа Леона Пінінського. Однак більше їй пасувала би назва "дім художників".
У 1927 р. тут оселився варшавський художник-баталіст Ян Розен. Трохи пізніше сюди перебрався його син, Ян Генрик Розен (1891-1982 рр.), який саме в цей час творив свої знамениті фрески у Вірменському соборі. Як дослідив Юрій Смірнов, сусідами Розенів також були відома у Львові художниця Марія Водзіцька (1878-1966 рр.) з дому Турно, яка вчилась в Академіях Відня і Парижа, художник-портретист Францішек Городиський (1871-1935 рр.), його донька Ядвіга, яка в 1929 р. закінчила Львівську художньо-промислову школу, а в 1932 р. – Римську академію мистецтв. Вона зарекомендувала себе як талановитий скульптор, працюючи в алебастрі на відомій фабриці князів Чарторийських біля Журавна.
Вулиця Рилєєва:
Кам'яниця № 10 на сусідній вул. Устияновича збудована у 1890 р. за проектом професора Політехнічної школи Густава Бізанца. Очевидно, тоді вул. Липова планувалася як ширша і більше озеленена. А сам будинок тоді мав усього два поверхи і розкішне оздоблення у стилі необароко. У 1946-1973 роках у цьому домі жив художник Леопольд Левицький (1906-1973 р.), пам'ятну дошку якому в 1979 р. встановлено на рожевому фасаді (автор Емануїл Мисько). В колишній квартирі художника у 1984 р. відкрито Художньо-меморіальний музей Леопольда Левицького (філія Національного музею) ще за життя його дружини Ґені Левицької, яка тут мешкала й сама проводила екскурсії аж до часу своєї смерті у 1989 р. Доробок митця неоднозначний. Насамперед, Леопольд Левицький був відомий своїми графічними роботами, які є в багатьох європейських збірках. У Польщі художника вважають засновником авангардного напряму мистецтва на теренах ІІ Речі Посполитої. Левицький, який у довоєнних документах ідентифікував себе поляком, походив із Чорткова. Його батько, поляк Ян Левицький, був ковалем, а мати, українка Ольга Блюс – донькою дяка. Л. Левицький був навіть членом Комуністичної партії Польщі та засновником "Краківської групи" митців, що дотримувалася лівих поглядів. Леопольда Левицького, що переїхав до Львова у 1946 р., більшовицька влада намагалася заангажувати на свій бік. У 1948 р. він навіть став головою львівської філії Спілки художників СРСР, однак через декілька місяців залишив цю посаду. У 1954 р. він написав хрестоматійну картину "Дума про возз'єднання" до 15-річчя "золотого вересня". На картині зображено групу селян, які на березі Збруча "дивляться на Схід". Щоправда, в первісному варіанті Левицький змінив координати і в нього радянські колгоспники дивилися на Захід, однак цензори змусили художника перемалювати картину. Не бракувало митцеві й громадянської мужності: коли Спілка художників виключала зі свого складу Стефанію Шабатуру, Левицький став на її захист.
Вулиця Матейка:
На розі вул. Рилєєва і Матейка, 8 стоїть кам'яниця з необароковим декором, яку спорудив для себе у 1894 р. архітектор Вінцент Равський-юніор. Тепер це пам'ятка архітектури місцевого значення (№ 169), в якій знаходиться Львівське відділення банку "Райфайзен-Аваль".
Під'їзди та дворики: