8 червня 2015 р.

Вілла Дзівінського


Близько 1894 архітектори Юліан Захаревич, Міхал Ковальчук та Іван Левинський спроектували, а фірма Івана Левинського спорудила будинок для ректора Політехніки, математика професора Пляцида Дзівінського (Platsyd Dziwiński, 1851-1936). Вілла будувалася на кутовій ділянці, в оточенні саду та квітників, як вільно розташований об’єкт. Г-подібний корпус доповнено на куті мальовничою шестигранною вежичкою. Фасади, оформлені нетинькованою цегляною кладкою, вирізняються яскравим керамічним декором (полив’яні кахлі) та різьбленими деталями. З давніх часів тут збереглися оздоблені гарним кахлем «п’єци». На другий поверх ведуть кручені, ніби у справжньому замку, східці. 

Вілла знаодиться на вул. вул. Чупринки, 21



Після І св. війни будинок належав купцю Шуліму Валлаху, а в 20 - 30 - х роках - відомому піаністу Леопольду Мюнцеру (Münzer Leopold; 1901–1943); під час ІІ Світової війни Л.Мюнцер розділив трагічну долю тисяч своїх співвітчизників - євреїв і загинув у Янівському таборі смерті. Знаменитий піаніст грав у сумнозвісному табірному оркестрі, ніхто з оркестрантів не дожив до кінця війни.
Від бл. 1932 р. в особняку мешкала родина Кузьмовичів - Олени Шепарович (донька відомого громадського діяча Степана Федака) та Володимира Кузьмовича. Їхня донька досі має ключі від будинку, була учасницею першого з'їзду українських лікарів у Львові. 
Але найчастіше цей будинок пов'язують з його останнім мешканцем - колекціонером Миколою Островерховим.
Від 1990-х років вілла належить Науково­му товариству ім. Т. Шев­ченка. 

На жаль, споруда – в аварійному стані: вздовж всього фасаду – глибокі тріщини, а вежа, яка прикрашає дім, стала схожою на Пізанську – похилилася. І проблема не лише у тому, що будинок не бачив капітального ремонту (після того, як дім передали НТШ, тут зробили «косметичний» ремонт). Він розташований на схилі вулиці, і підземні води, оминаючи його, вимивають ґрунти, тож одна частина будинку просідає. У поганому стані дах. Наукове товариство ім. Т. Шевченка не має коштів для ремонту, ми неодноразово зверталися до міста з проханням про допомогу (Юрій Диба).


Наприкінці березня 1989 року сусіди зауважили, що двері розкішного особняка на містичному львівському перехресті п’яти вулиць, більше відомому як «хрест», уже кілька днів не відчиняються. Стурбовані місцеві мешканці та постійні перехожі, які звикли бачити там постать старого екстравагантного чоловіка, повідомили міліцію. На стукіт у двері ніхто не відгукнувся. Виламавши двері, правоохоронці побачили тіло чоловіка на сходах у підвал, а навколо – силу-силенну прекрасних меблів, заставлених старовинною порцеляною та книжками. Усі стіни – завішані дорогими картинами та годинниками. Поміж усім цим багатством важко було навіть пройти.

Власником будинку ос­танні сорок років був Микола Островерхов – особистість загадкова та винятково оригінальна. Навіть сьогодні, з відстані більш як 20 років, що минули від його смерті, це ім’я оповите шлейфом таємничих чуток і гучних скандалів. Водночас саме мистецька збірка Островерхова стала останнім великим надходженням у колекцію Львівської картинної галереї.

Микола Олексійович Островерхов-Тимченко, як і багато представників нової влади, з’явився у Львові десь відразу після війни. Як і колеги, вибрав собі, як тоді сумно жартували, «ще тепле» житло, з якого тільки-но виселили «кудись» попередніх власників. Був він сином російського генерала, від якого, очевидно, і перейняв пристрасть свого життя – колекціонування старожитностей. Щоправда, захоплення це реалізовував, як з’ясувалося, не особливо добираючи методів.

Відомо, що Островерхов народився у Білій Церкві. Ще до війни вступив у Ленінградський інститут сценічного мистецтва на режисерський факультет, але навчання не завершив. До Львова навідувався ще за «перших совітів» – займався сценографією і декораціями в Оперному театрі. З початком війни втік до Алма-Ати, але з відходом німців уже 1944-го повернувся до Львова.

Найдивніше, що Островерхов понад 40 років ніде офіційно не працював. Серед документів, знайдених у будинку після його смерті, не було трудової книжки. Однак грошей йому ніколи не бракувало.

Розповідав, що має фах режисера, актора, театрального художника, навіть мистецтвознавця. Хоча більше про основний рід занять Островерхова може свідчити те, що відразу по його смерті правомірність набуття цінностей почали захищати колишні працівники КДБ. Зрештою, і за життя сам Островерхов часто хвалився, що до нього заходять високі чини на «чашку чая».
У свій будинок і розкішний сад Островерхов ніколи не запрошував жінок, натомість помічниками його завжди були молоді хлопці. Це призводило до зрозумілих висновків, яких, зрештою, ніколи не спростовували ті, хто пересікався з їх носієм. «Залюбки ходив у шовковому вбранні з шаликом біля шиї і ніколи – в мундирі. А кількості його французької косметики позаздрила б кожна жінка», – згадувала свого часу Ольга Кузьмович, колишня власниця будинку, де оселився екстравагантний колекціонер.

Вулицями консервативного Львова Островерхов ходив «балетною» ходою у великих чорних окулярах із нарум’яненими щоками, підведеними губами й очима. А до його «салону» нерідко сходилося специфічне чоловіче товариство.

Більшість дослідників сходяться на думці, що початком колекції Островерхова стали речі родини Шепаровичів і Кузьмовичів, які залишились у будинку на момент його вселення. А далі справа пішла на широку ногу із застосуванням методів цинічного злодія та мародера. Майно євреїв із гетто та репресованих. Куплені за безцінь, забрані погрозами чи просто вкрадені речі зі старих квартир, із закритих та діючих храмів, кладовищ, бібліотек, музеїв…
Найбільше Островерхов полюбляв порцеляну та старовинні меблі. Зараз його порцеляна є основою колекції Картинної галереї, а меблі прикрашають Палац Потоцьких і деякі замки. Ярослав Янчак, дослідник історії галицької авіації та техніки, згадує і про велику цінну збірку годинників, яку бачили в колекціонера його знайомі. Окрім картин, платівок і театральних ескізів, була в Островерхова і велика бібліотека. Переважно для самоосвіти, але містила і цінні рідкісні книги.

«З усієї маси речей тільки кілька (холодильник, телевізор) не мають історичної мистецької цінності» – написала газета «Вільна Україна» після смерті колекціонера.

Островерхов залишив заповіт, згідно з яким частину збірки (близько 1500 предметів) слід було передати до відділу приватних колекцій при Державному музеї образотворчого мистецтва ім. Пушкіна у Москві, де мало б бути створено окрему іменну залу колекціонера Миколи Островерхова. Ще понад 3000 предметів заповів братові Олексію, котрий мешкав в Одесі.
Оскільки свідоцтво про право власності згідно із заповітом надають тільки через півроку, то збірку описали та перевезли в Картинну галерею, використавши для цього 11 машин.
Опис майна працівники галереї, нотаріус і представники Музею приватних колекцій, Фонду культури й історичного музею складали більше двох тижнів. Тільки найцінніші речі зайняли 121 сторінку машинопису.

Про збірку, особливо її походження, вже давно ходили чутки в місті. Турбувала громадськість і її подальша доля. Тому коли почали вивозити речі з будинку, люди стали вимагати пояснень. Тоді Обласний фонд культури, який очолював відомий скульптор Еммануїл Мисько, розпорядився організувати виставку збірки та подав до суду з вимогою залишити її у Львові. Почин підтримала громадськість міста, написавши відкритого листа в республіканські та союзні установи. Газети писали: «У квартирі площею трохи більше 40 м кв. чотири десятиліття зберігалися скарби, які тепер експонують у кількох залах Картинної галереї».
«Виставка викликала справжній шок, і не тільки у старожилів. Ніби розверзлася ще недавня історія», – писала «Ленінська молодь». За два літні місяці її відвідали понад 50 тисяч глядачів, списавши три книги відгуків. Під час виставки відвідувачі неодноразово впізнавали предмети з приватних помешкань і збірок. З’ясувалося, що значна частина театральних ескізів походить з Оперного театру, меблі – з Будинку вчених, картини – з приватної колекції польської художниці Марії Водзінської, церковні книги – з храмів області, японські гравюри та книжки – з Національного музею та приватної книгозбірні Митрополита Шептицького. Також у збірці виявилася скульптура святого Луки, яка на початку 1980-х зникла з Бернардинського собору. Багато речей зберігались у непристосованих умовах, що негативно вплинуло на їх стан. По-варварськи обійшлися і з іншими творами мистецтва – вирвані сторінки з книжок, вирізані з рам картини.

«Компетентна комісія встановила значну кількість витворів, які належали музеям, бібліотекам, культовим спорудам, а також особам, що зазнали переслідувань у роки репресій», – підсумовує «Вільна Україна».

Побачене та почуте з уст фахівців збурило і без того активних у той час львів’ян. Директор львівської Картинної галереї Борис Возницький згадує, що хтось пустив чутку, начебто з Москви вже їдуть машини, щоби забрати колекцію. Люди буквально оточили галерею живим ланцюгом, демонструючи готовність захищати своє культурне надбання, яке спочатку цинічно вкрали, а тепер хочуть назавжди вивезти з міста. Над проспектом Шевченка висів транспарант «Островерхов грабував народ, Москва грабує Україну». На щастя, до особливих проблем не дійшло.

Оскільки згідно з законодавством той, хто отримує спадок, повинен підтвердити законність його походження, а доказів протилежного було більш ніж достатньо, то в суді вдалося однозначно та незаперечно довести переважно місцеве та, головне, незаконне походження колекції.

У підсумку близько двох тисяч речей визнано такими, що мають музейну цінність і походять із нашого регіону. Вони залишились у Львівській картинній галереї, а решту забрав до Одеси брат Островерхова Олексій.

Довідка: В одязі сантехніка навідувався у старі квартири

У Львові Островерхов з’явився у той час, коли масово розформовувалися приватні колекції. Багато заможних львів’ян виїжджали, залишаючи частину майна, багатьох репресовували. Співпрацюючи з держбезпекою, Островерхов легко отримував ті речі, які йому подобалися.
Часто висилав до старих львівських родин людей з «органів», які казали, що сім’ю чекає виселення, тому добре було б закупити теплі речі та сухі харчі, продавши цінне. На щастя, їх не завжди виселяли. Та ймовірно, що були випадки, коли люди, які відмовлялися продавати речі, невдовзі сідали в «теплушки» на Північ.

Борис Возницький згадує, що Островерхов в одязі сантехніка ходив по старих квартирах і пропонував зробити ремонт. Побачивши щось цінне, видурював його за мізерні гроші.
Від 1990-х років особ­няк Островерхова належить Науково­му товариству ім. Т. Шев­ченка. Тут його адміністративний корпус. Після попереднього власника проведено лише косметичну побілку, хоча необхідно зробити капітальний ремонт, коштів на який НТШ не має.

Взято з zik.ua